Братство святої великомучениці Варвари

Ось цей виступ:

Профессор Московской духовной академии протодиакон Андрей Кураев заявил, что название Украины придумали поляки в качестве "презрительной клички".
"Произошла удивительная вещь: сегодня огромная страна (а после России Украина - самая большая страна Европы) называет себя кличкой, кличкой былых своих колонизаторов и оккупантов, тех, против кого боролся Тарас Бульба", - заявил отец Андрей в авторской программе "Со своей колокольни" на телеканале "Столица".
Он считает, что слово "Украина" "навязано скорее Польшей".
"Слово "Украина" - "окраина". Так вот, окраиной для русского человека Киев быть не может, Киев - "мать городов русских", колыбель всей нашей русской национальной духовной истории, а вот для какого-нибудь ясновельможного польского пана, конечно, эти дикие северные или восточные варвары - это окраина", - отметил протодиакон А.Кураев.
По его словам, сегодня в украинских школах учат, что "кляти москали" называют украинцев "малороссами", "и считается, что это очень оскорбительно - вот есть Великороссия, а есть Малороссия".
"Да, действительно, Малороссия - это было официальное название этих земель в XIX веке, только в этом не было ничего оскорбительного. Термины "Малороссия" и "Великороссия" были придуманы греками, а отнюдь не москалями, и придуманы они были по образцу самой греческой географии: есть Малая Эллада (Пелопоннес, Афины), а есть Большая Эллада (Крым, Херсонес, нынешняя Абхазия и так далее, то есть где возникли греческие колонии)", - напомнил отец Андрей.
В этой связи он выразил мнение, что Малороссия - "это Русь в собственном смысле слова, коренная Русь, а Великороссия - это ее колония, и в этом смысле эти слова употреблялись".
"Как же сегодня извращена политика и идеология, в том числе в государственных школах современной Украины, что вот так все переменилось! Презрительная кличка стала презентоваться как почетный титул, и, напротив, высокое и коренное самоименование стало преподаваться детям как некая "империалистическая москальская выходка", - подытожил отец Андрей. (Текст взято з порталу "Интерфакс-религия")

Факти та міфи про етимологію понять Русь, Україна і Росія

Греками-візантійцями найменування Русь вимовлялася як Руссія, латинянами - Рутенія. Також назва країни була широко відома за своїм природним, дійсним найменуванням – Русь. У той же час вживалася назва Україна.

Проте найбільше поширення, особливо у новітні часи, назва Русь – як Росія – дістала, починаючи з ХVIII ст., і причиною цього стало перебрання її як нового найменування Московського царства, яке тоді активно розбудовував та розширював цар Петро I. 
Розумному та енергійному цареві хотілося будь за що ствердитися у світі, і особливо змінити відношення до нього старих європейських держав. А для цього була потрібна відома у світі назва, яка б мала соліднішу історію, ніж тогочасна історія його Московської монархії, та могла б викликати повагу іноземних держав. 

Переселення князів і вчених ченців, з метою порятунку ві татар, на московські землі почалося приблизно від часів митрополита Олексія в 1330 р., і стало тим чинником, що, без сумніву, став головним у зміцненні московської держави і сприйняття нею культури Русі.
Зважаючи на генеалогічний зв’язок відростків гілок родоводу деяких московських царів з древніми київськими князівськими родами, а також певні традиції, що були перенесені із „мати руських городов” за межі Русі - на суздальські, новгородські, смоленські та московські землі, безумовно, єдиною можливою для такого використання могла б бути саме назва Русь.
Слід також зауважити, що у вирішенні питання найменування своєї держави Петро І вииявив певну метикуватість. Очевидно, усвідомлюючи, що одне лиш використання чужої назви негідно його монаршої величності, та за придбаною звичкою називати все іноземними іменами московський цар своїм указом у 1721 році повелів іменувати свою надбану імперію неруським словом “Russia”, що в Московщині лише згодом стало вимовлятися як "Росія".
Таким чином було вирішено дві проблеми: по-перше – у сприйнятті своїх підданих – московітів, а також і русичів (вони ж українці) - жителів країни, яка в древньоруських літописах рівнозначно називається Русь і (вона ж) Україна, у буквальному розумінні, неналежна Московському царю назва Русь, формально, у її дійсному вигляді, не була взята; по-друге – у сприйнятті іноземців Russia (Росія) була тою країною, яку вони знали як у минулому могутню, із великою історією, тобто - Русь.
Саме „Руссия” став називати свою імперію Петро І. А Россия вона стала називатися лише згодом, – можливо, і під впливом назви знайомої тепер росіянам річки чи то якогось племені з назвою Рось (а не навпаки – як згодом почали стверджувати деякі російські історики), а можливо, і тому, що за особливостями своєї анатомії та артикуляції вимовляти „Россия” – легче ніж іноземне „Руссия”.
Отже, відбулася підміна понять і назв, унаслідок чого найменування "Русь", що у світі переважно загальновідоме як "Russia", грецькою та латинською звучить як „Руссія”, в англомовній традиції  пишеться "Russia", і вимовляється як „Раша”, а російською ж вимовляється та пишеться „Росія”, - за межами власне України-Русі пов’язується виключно з Москвою і Росією.
Використання найменування назви сусідньої держави – Русі і спотворення її до назви Росія спричинило виникнення одного з найбільш живучих міфів у світовій історії...

Факти і міфи
Розпад Русi на окремi удiльнi князiвства, що був узаконений Любецьким з'їздом князiв 1097 р., поклав початок формуванню iсторичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна (також вживаються назви - украйна, украйна, украина /Примітка: Переписувачі того часу не завжди робили різницю між рядковими і заголовними літерами, а часто (у різних переписах - варіантах літописів) писали лише буквицю на початку глави/) .

Так, під 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що ''плакашеся по немь вси Переяславци'', бо він був князем ''всякими добродЂтельми наполнен - о нем же Оукраина много постона''. Під 1189 р. у тому самому літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він ''еха и Смоленьска в борзЂ и приЂхавшю же емоу ко ОукраинЂ Галичькои'' (на означення подністрянського Пониззя). У літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис ''данилу же возвратившоуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск i Верещин, Столпе, Комов и всю Оукраинoу'', себто - всю забужанську Україну. Зміст літопису і написання руською (не плутати з російською) мовою слова „Oукраиноу” указує, що йдеться саме про "Україну" в розумінні "країна" - Вітчизна (аналоги є в інших слов'янських мовах, наприклад у польській - „крайова”/Krajowa).  У сучасній же російській мові залишилося слово "окраина", яке, зберігши спільний корінь, проте має інше значення.
У тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів ''украйняни'', під 1280 - ''на вкраинЂ'', під 1282 р. - ''на вкрайницЂ''. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. Одночасно вживалися дві назви Русь і Україна (приклади подвійного найменування країн у Європі поширені і зараз: Англія - Британія, Голландія - Нідерланди, Фінляндія - Суомі...).

На Синоді константинопольського патріархату в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Mikro Russia (<Мала Русь> /російською стали називати – „Малороссия”/, тобто <Русь старша, початкова, основна, давніша>), а Залісся й Новгородщину - Megale Russia (<Велика Русь>, що означало <Русь пізніша, похідна, новостворена>). Оскільки у Візантії здавна була функціональною назва наддніпрянських слов'ян з коренем "рос" (<народ Рос>), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.
Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Патріарх і імператор почали називати споконвіку їм відому Київську, Придніпровську Русь - Малою, а землі Залісся - Руссю Великою. У межах Малої Росії, за візантійським уявленням, були розташовані єпархії: Галицька, Володимиро-волинська, Холмська, Перемишльська, Луцька і Туровська (1347 рік). У Малій Русі лежало місто Київ, де спрадавна перебував глава Руської Церкви - митрополит Київський і всія Русі (1354 рік). Імператор Іоанн Кантакузен, звертаючись до князя Любарта Гедиміновича і переконуючи його не домагатися встановлення особливої митрополії малоруської, переконував у 1347 році: "Ти знаєш, що так було встановлено і узаконено з тієї пори, як народ руський пізнав Бога і просвітився святим хрещенням, щоб був один митрополит - Київський, для всія Русі, як для Малої, так і для Великої».

Галицько-володимирський князь Юрій II (+25 березня 1340 року) в латинській грамоті до великого магістра німецького християнського ордена Дітріха, від 20 жовтня 1335 року, називає себе « «Dei gratia natus dux totius Russiae mynоris», тобто «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси». Польський король Казимир III, який, як пишеться в Густинському літопису, «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его», в 1340 році оволодів галицько-волинськими землями і, у грецькому листі до константинопольського патріарха Філофея (1370 рік), привласнив собі титул короля Ляхії і Малия Русі.

Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.
Водночас з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.
Одним із документально засвідчених фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.

Іноземці (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), які  у XVII ст. побували на землях, що нині називаються Росією, бачили Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами, про що вказували у своїх подорожніх нотатках. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”, з ознакою того, що зовсім іншою країною була Рутенія, тобто – Русь, або Україна.

У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>. 
Самоназвою людей Московщини було "православниє", менше "русскіє". Іван Аксаков у листі до письменника Ф. Достоєвського пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” — “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як російський народ визначає свою національність...”.
Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.

Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” – прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі, у тому значення - як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...

Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім – „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі - ХТО: українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ.
Слід зауважити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…

Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняймо: "на Руси", "на Украине" і "в России".

Як би там не було, але дійсно, жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території, яка від них них починалася південніше Смоленщини. Відношення Московії до Русі на чолі з Києвом у певний час можна порівняти з відношенням нової території до метрополії.

Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того, як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".
Ця звичку використовувати все західне проявлятимуть і подальші московські правителі.

Грецькі терміни Росія (Росія) у самій Московії, для позначення країни, почали вживатися в XVI ст.: назва "Россия" вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі <Псалтирі> вперше вжито назву <Великія Росіи>.
Від середини XVI ст. "Россией" стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, <слово "Россия" або "Росія", "российский" було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Угорщина - Паннонією, Греція - Елладою і т. д.

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул <всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец>. 
Подібно Росії могли б претендувати на спадкоємство древньої Греції і Рима балканська Македонія або Румунія (Romania), що, будучи колись провінціями великих імперій, взяли собі їх назви (до речі, невеличка республіка колишньої Югославії за право називатися Македонією бореться досі).
У 1721 р. цар Петро І змінив віковічну назву Московського государства, взявши для неї назву Київської держави, у вимові, вживаній канцелярією церковного патріархату, - Росія. Для цього він звелів припинити називати себе "Царь Московський" і змінив свій титул "самодержець" на іноземний - "Імператор Всеросійський", після чого в 1725 р. іноземним країнам були розіслані директиви у подальшому іменувати государство не Московським, а Російським, "...чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано".
Термін „самодержець”, що увійшов у предикати царської влади за московських „Іоаннів” , вказує на одноосібного правителя без означення виду (типу) держави. Монарх або імператор – це самодержець. Палкий прихильник голландського, Петро І руське слово "самодержець", замінив на іноземне "імператор", додавши до нього утворений також від іноземного "Russia" (Россия), прикметник "всеросійський". Неважко здогадатися, що зробив він таку заміну виключно задля іноземного пишного звучання цих слів, з єдиним бажанням - наблизитись до рівня європейських монархів, використовуючи авторитет знаного у Європі терміну Русь.
Відтоді і почав народ Московський офіційно іменуватися "російським". А в Україні-Русі ще довго вживали природну назву "москалі", або - тобто жителі Московщини або Московського царства. Згодом слово "москаль" стало також означати – військовослужбовець царського війська. Часто вживане у літературі також слово "москвин".

Водночас колоніальна назва "Малоросія" з етнонімом малорос, малороси поступово набула образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного.

Али ми допускаємо думку, що саме таким тлумаченням терміну "Малоросія" і хотів звабити українців новітній міфотворець протодиякон Андрій Кураєв. Для перестороги наведемо лише фрагмент із полемічного памфлету Миколи Хвильового "Україна чи Малоросія": «Українське суспільство, зміцнивши, не помириться зі своїм фактично, коли не de jure, декретованим гегемоном — російським конкурентом». Бо, на глибоке переконання Миколи Хвильового (вчитаємось уважно в ці слова, написані 1926 року): «Подвоєність, утворена російським шовінізмом, ґвалтує нашу психіку, не дає їй можливості набрати елементів конструктивізму». Більше того, автор навіть стверджує, що «думка розвивати в Україні російську культуру» є контрреволюційною, оскільки «всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане наше бажання культивувати те, що вже не вернеться».

http://www.religion.in.ua                         Автор: Аліса Донченко