Життя перших християн частина 3 - Із церковної історії - Каталог статей - Братство святої вмч. Варвари

Каталог статей

Головна » Статті » Із церковної історії

Життя перших християн частина 3

 

Життя перших християн

 

Наклеп на християн

 

Важливим приводом для цього наклепу служила згадана обережність християн

приховувати свої таїнства. Відомо про інші релігії, що в них велику частину

таїнств, про яких нікому не сказано говорити, складали ганебні справи, — такі

були празденства Церери і Цибели, жертвопринесення Бахуса, які заборонив Сенат в

568 р. При пануючому упередженні проти християн легко могло народитися

підозріння, що творене ними з такою скритністю було чимось теж поганим. Ці

підозріння здавалися правдою, оскільки всі єретики видавали себе за дійсних

християн (Євсевій, “Історія...”; Бароній, Літопис 120; святий. Іриней). Деякі

християни мали в служінні язичників, які через страх мук часто наговорювали на

своїх панів все, що від них хотіли мучителі (Євсевій, “Історія...”). Наклеп

підкріплювався тим, що християни не брали участь в народних святах (Тертулліан,

“Апологія”), як ось: жертвоприношеннях, бенкетах і видовищах. У ці дні християни

плакали і постили побачивши незліченного беззаконня, що там здійснюється;

навпаки, в дні, по забобону язичників плачевні і нещасні, у них більшою частиною

була веселість.

 Нарешті, презирство, що було у християн, до всіх інших релігій довершувало до

них народну ненависть. Скільки не проповідували вони, що поклоняються духом

Богові — Творцеві неба і землі, приносячи Йому безперервно жертви в своїх

молитвах, ідолопоклонники не розуміли цієї мови, запитували про ім'я їх Бога і

називали їх безбожниками, оскільки вони не поклонялися жодному з тих богів, які

стояли в храмах, не мали у себе жертовників всеспалення, ні жертв кривавих, ні

кумирів всіма шанобливих. Після таких упереджень на самі чесноти християн

дивилися нечистим оком. Любов, яку вони живили між собою, здавалася небезпечною

змовою (Тертулліан, “Апологія”). Імена братів і сестер, яких вони давали один

одному, тлумачили в погану сторону, оскільки язичники дійсно вживали їх в своїх

порочних зв'язках.

 Самі гоніння лише виправдовували ненависть до християн. Передбачалося, що вони

були винні, раз вже всі визнавали їх винними. І по строгості страт судили про

величину їх злочинів (Тертулліан, “Апологія”). На них дивилися, як на людей,

приречених на смерть, в долю яким призначені вогонь і хрести, їх називали

найганебнішими іменами. Тацит оповідає про пожежу, яку в Римі влаштував Нерон

для своєї забави, і говорить, що “він в тому звинуватив людей, ненависних по

своїх злочинах, яких народ називав християнами.”

 

Інші докори

 

 Люди освічені і навіть входящі в деякі дослідження речей мали також свої причини

на негативну думку про християн. Річ у тому, що ці освічені люди були греками і

римлянами, звиклими з презирством дивитися на інші народи, яких називали

варварами, особливо — іудеїв, що відвіку служили між ними предметом осміяння і

прикладом смішного забобону і дурного легковір'я. “Хай іудей цьому вірить, а не

я", — говорить Горацій, згадуючи про якесь диво. Тому, коли їм говорили, що є

між іудеями такі, які сповідують Сина Божого, колись розіпнутого на хресті, і що

головна суперечка їх з іншими іудеями полягає в рішенні питання: "чи жива ще ця

Людина після Своєї смерті і чи є Він дійсний Цар їх", то можна судити, наскільки

безглуздими здавалися їм всі ці розмови. Вони бачили послідовників нової секти

ненависними і гнаними іншими іудеями до такої міри, що незрідка відбувалися

із-за того хвилювання, а тому укладали, що секта християн гірше за іудейство.

 

Притому ж філософи були набагато поблажливіші за християн, велика частина їх не

забороняла земних задоволень, а деякі рахували це навіть верховним благом. Вони

дозволяли кожному керуватися своїм чином думок і жити по своїй волі,

задовольняючись презирством і осміянням тих, які не знали філософії. Простий

народ, завжди схильний до новизни, думав, що чим більшому числу богів і богинь

поклонятися він стане, чим більше число обрядів здійснювати буде, тим набожніше

зробиться. Люди розумні і досвідчені в справах державних не перешкоджали такій

помилці, знаходячи її сприяючою своїй політиці.

 

Піклування про бідних

 

 

Церква опікувалася про бідних всякого віку і статі. Але бідними не вважалися ті,

хто міг працювати, оскільки вони в стані були не лише забезпечити самих себе,

але і іншим бідним подавати поміч. Та і закон цивільний забороняв між жебраками

знаходитися здоровим. Тому, якщо то були вільні люди, їм давали казенні землі

для обробки; якщо раби, їх відпускали на волю. Так само поступали з підкинутими

дітьми: їх віддавали в будинок суспільного піклування.

 Кожна Церква мала значну казну для допомоги бідним, для прийняття мандрівників,

для поховання і інших суспільних витрат, якими були утримання кліру, освячення,

покупка свв. посудин. Римська Церква при папі Корнілії близько 250 р. містила

154 клірики і більше 1500 жебраків (Євсевій, “Історія...”). Втім, вважалося

богоугодною справою присвячувати Церкві початки і десятину з полів і стад на

утримку кліриків і бідних. Ці приношення віддавалися єпископові або дияконам,

звідси для вівтаря відкладалися лише хліб і вино, як речовина для Св. Жертви.

 


Поховання

 

 Для більшого свідоцтва своїй упевненості у воскресінні, християни прикладали

велике старання про поховання померлих і на такі випадки витрачалися набагато

більше, ніж на інші потреби. Вони не спалювали тіл, як греки і римляни, не

слідували забобонній цікавості єгиптян, в яких зберігалися мумії в будинках,

набальзамовані і відкрито лежачі в ложах. Св. Антоній вивів цей звичай, що ще

існував в його час. Для закопування в землю померлих були в Церкві особливі

люди, гробокопачі, і що також були колись в клірі. Часто, з особливої поваги до

померлих і для збереження про них пам'яті разом з ними закопували різні речі:

знаки їх гідності, знаряддя їх мученицької смерті, склянки або губки, наповнені

їх кров'ю, акти їх мучеництва, надгробні написи або, принаймні, їх імена,

медалі, листи лаврові або іншого нев'янучого дерева, хрести, Євангеліє. Великою

честю вважалося бути похороненими поблизу мучеників; і ось чому стали згодом

багато ховати в церквах, тоді як раніше звичайно ховали за містом (“Постанови

апостолів”). Поклоніння мощам і тверде покладання надії воскресіння винищували

між християнами той негрунтовний страх, який поселявся в древніх, навіть самих

ізраїльтянах, при виді на мертві тіла і похорони.

 

Єпископ і клір

 

 Кажучи про пастирів і служителів Церкви, Оріген порівнював народні зібрання з

церковними і стверджував, як безперечне, що керівники Церквами насправді

показують чесноти і достоїнства, тоді як правителі народу носять одне лише їх

ім'я (“Проти Цельса”). Єпископ часто ставив кліриків на прохання народу,

принаймні, з його згоди і завжди по нараді зі своїм кліром, особливо, з

найдосвідченішими зі священиків про те, чи здатні вибрані до виконання тієї або

іншої посади. Хотілося або не хотілося тим останнім обійняти посаду, що

призначається, на це мало обертали уваги; і, оскільки, прохання про місця тоді

не приймалося, то часто визначали на місце абсолютно проти волі.

 

Траплялося, що престоли єпископські стояли довгий час дозвільними. Присутність

народу в цьому випадку почиталася необхідною, щоб всі, особисто засвідчені в

достоїнствах вибраного, з великою старанністю йому покорялися. Бо на міру

єпископа більшою частиною зводили того, хто хрестився в тій же самій Церкві і

багато років проходив тут всі церковні посади. Єпископ ставив у себе священиків,

дияконів і інших кліриків небільш чим це потрібно було для його Церкви, тобто

його духовного стада. Число їх було дуже невелике, бо в час св. Папи Корнілія в

250 р. Римська Церква мала лише 46 священиків і 154 клірики, хоча паства була

багаточисельна (Євсевій, “Історія...”).

 Втім, влада, яку єпископи мали над своїм кліром, зовсім не подібна на

домінування або деспотизм; це було найпокірливіше начальство. Клірики розділяли

владу з єпископом, оскільки він без їх ради не робив нічого важливого, особливо,

без ради священиків, що складали як би сенат Церкви. Клірики мали деяку владу

над самим єпископом, будучи повсякчасними свідками його вчення і життя. Вони

знаходилися при нім на всіх суспільних службах, як виконавці суддівських наказів

або як учні, слідуючи за своїм вчителем, бо вони прив'язані були до свого

єпископа так само, як апостоли до Ісуса Христа. Клірики, більшою частиною жили

подвижницьки, споживаючи лише овочі і сухі страви, дотримуючи часті пости і

накладаючи на себе інші подвиги, наскільки дозволяли їм важкі заняття за

посадою. Всього ж більш від єпископів, священиків і дияконів було потрібне

збереження цнотливості.

 

Це не означає, що ніколи не зводили одружених на ці посади, бо неможливо було

між іудеями і язичниками, що зверталися щодня, набрати для цього людей, що мають

одну дружину (I Тім. 3:2), при свободі мати їх багато, якою користувалися

язичники, і при загальному вживанні розлучення, яке давало привід для частої

зміни дружин. Але це означало те, що коли вибраний єпископ, священик і диякон

мав у себе дружину, то з того часу починав пово

Категорія: Із церковної історії | Додав: varvara-bratstv (01.07.2009) | Автор: Артем
Переглядів: 465 | Рейтинг: 4.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: