Комуніст побачив хреста і... Бога

З того дня Михайлове сімейне життя пішло під укіс. Згодом Галя народила неживою доньку. Того ж року параліч прикував до ліжка і малого Василька: промучившись кілька літ, він також помер... А потім і Галя потрапила в автока­тастрофу та втратила здоров'я. Михайлові ж хоч би що: ні хвороби, ні травми не підстерігали.

Вже значно пізніше він дізнав­ся зі Святого Письма, що Все­вишній карає грішників навіть у десятому поколінні. У випадку з Михайлом Бог це зробив набага­то швидше: ще за його життя відібрав діточок і дружину. Перед смертю Галя просила-благала чо­ловіка: "Покайся, і легше тобі буде самотньому на світі білому. При­лучися до віри Господньої, і Бог простить тобі гріхи".

Вже тоді Михайло переконав­ся: є таки Бог, і за людське гріхо­падіння він суворо карає! Але чо­мусь вперто не вірив у потойбічну силу. Тому й надалі йшов з комуністами-атеїстам нищити куль­тові споруди, закривати церкви, брав активну участь у діяльності так званого суспільно-політично­го клубу "Світоч". Переймав діто­чок, які йшли святити паску чи на Різдво колядувати. Прагнув будь-що бути на видноті, щоб прислу­житися начальству.

Але після того, як не стало Галі, Михайло відчув себе сиротиною на білому світі. Йому стало страшно. Почав боятися навіть власної тіні. Щоразу снилася ота линва з пет­лею, яку накидав на хреста. Бували хвилини, коли йому хотілося знай­ти оту линву й повіситися на ній. Життя втрачало будь-який сенс.

Та одного разу - ні, не уві сні, як здебільшого буває, а при цілко­витій свідомості, Михайла осяяла довгоочікувана надія на поряту­нок. Хтось до нього ніби промов­ляв: "Знайди хреста і поверни його на те місце, де він стояв"...

Через багато літ Михайло прийшов на те місце, де колись скинув у водяну вирву розп'яття. Добре пам'ятав, що неподалік росла верба. На щастя, її ніхто не зрубав і вона ще не струхлявіла. Поруч з нею була ота вирва, але вона не вціліла: русло змістилося метрів на тридцять.

Почав копати лопатою на тому місці, де мав зберігатися під тов­стим шаром землі хрест. Піт за­ливав очі, боліли руки, нила спина, а на долонях виступали мозолі. Єдине, чого найбільше боявся, аби не помітили люди. Слава Богу, того дня ніхто так і не з'явився.

Довго копав, а хреста не зна­ходив. "Невже не тут?" - свердли­ла гадка. Ні, він не міг помилити­ся. Не міг! Хтось наче командував: "Копай, копай, він під тобою!"

Вже, було, почав втрачати надію (вечоріло), як раптом відчув: лопата натрапила на якусь кам'я­ну твердь. Ще трохи зусиль - і показався хрест! Так, це був той самий. Від радості в очах Михайлових аж потемніло, і він мало не зомлів. Тієї ж хвилі підсвідомо побачив перед собою якусь доро­гу. Вона вела кудись вгору... А десь там, на вершині,стояв Він, Господь Бог... Всевишній нічого не сказав, тільки повернувся і пішов дорогою ще вище, а відтак і зник... Це був ніби міраж. Але Михайло зрозумів: йому треба йти отим шляхом. Треба прилучитися до Господньої віри, треба споку­тувати гріхи.

Через знайомого сельчанина Михайло дав знати про місцезна­ходження хреста церковним браттям. Вони й привезли розп'яття та встановили там же, де воно було колись. Звичайно, прізвище людини, причетної до історії з хре­стом, не було розголошене.

Нині Михайло щонеділі і на свята відвідує церкву, ревно молиться, живе самотою. Натомість з Богом у серці і душі.

Іван ІВАНИШИН, Івано-Франківська область

Вісник і К^о №16 (680) від 16 квітня 2009р.