Різдвяний Святвечір… За вікном догорає день. Землю заколихують сутінки. У світлих, теплих домівках родини збираються за святковим столом. Он, подивіться – перша зірочка спалахнула у небі. Така яскрава, велика – справді, віфлеємська зоря. Можна сідати за стіл, хоча у наш час мало хто звертає увагу на зірки…

Поволі падає сніг. Морозець взявся чималий, так що на вулицях нікого не видно. Але, зачекайте, чиясь постать з’явилась ген там. Де дорога з’єдналась із небом. Якийсь чоловік легко, не торкаючись землі ступає по свіжому снігу. Темний, обшарпаний плащ із капюшоном весь запорошений. Певно, здалеку йде. В руках дерев’яна палиця… і більше нічого – ні торбиночки із харчами… зовсім нічого. Як же ж він змерз: подорожувати пішки, без провізії, а судячи з його одягу, і без грошей, у наш час подібно самогубству: хіба хтось обігріє, накормить? Нізащо, та ще й у Святвечір. Але ось він заходить у будинок, дзвонить у двері…Нічого не видно. Чути лише обурені голоси. Бідолаху виштовхали на мороз. Він  не втримався і впав обличчям у сніг, що зустрілось реготом вже добре насвяткувавшихся людей.  Невже йому мало? Він піднявся із землі, обтрусив одяг і пішов стукати в наступні двері. На цей раз обійшлося: йому просто не відкрили.

Снігові пушинки, що легко і невимушено танцювали у небі, перетворились на страшенну завірюху. Холодний вітер пробирав до кісток, сніг заліплював очі, вуха. Не те щоб іти, дихати було важко. А подорожній все йшов і йшов, проходячи повз світлі вікна, за якими було так тепло, затишно…

В самому кінці вулиці стояла похилена на бік хатина із врісшими   у землю вікнами. Подорожній зупинився біля неї простояв хвилин з десять.  Потім рішуче постукав у двері. Вони зі скрипом відчинилися.

А за дверима була стара, немічна жінка. Згорблена нелегким життям, вона ледве стояла біля порога. Її ноги не хотіли слухатись і підкошувались, тому вона трималася за двері, щоб не впасти. На її обличчя не можна було дивитись без болю у серці. І не тому, що воно було  „перепахане” зморшками, перекошене від постійного цілодобового болю. Ні, страшним було інше: покинутість, самотність, відчай – ось про що кричала кожна її зморшка, кожний рух. І лише очі, що світилися  теплотою, душевністю, вказували на вогник життя, що жеврів у її серці.

Вони мовчки дивилися один на одного. Аж раптом жінка відсахнулася, зробивши декілька кроків назад і впала на коліна:

 – Господи, Ти прийшов до мене! Сьогодні такий вечір, а мені навіть пригостити Тебе нічим. Немає в мене святкової вечері, та і коли в мене останній раз була вечеря я вже не пам’ятаю. І обігріти я Тебе не зможу – не здужаю розтопити піч. Господи, я так Тебе чекала, і ось Ти прийшов, а в мене нічого немає.

Вона затулила обличчя руками і декілька хвилин чулись лише завивання вітру і її тихе схлипування. А коли врешті насмілилась підвести очі вгору, то побачила у відкритих дверях усміхнене обличчя хлопчика років десяти:

– Бабуню, який же я радий тебе бачити. Я так скучив за тобою.

Він притиснувся до жінки щокою і міцно обійняв.

– Ти плакала, щось трапилось? А чому двері відчинені і так холодно? Ой, піч не натоплена, я зараз.

Маленьке сонечко  освітило бідне житло. Маленьке сонечко зігріло змучену душу теплом своєї щирої любові.

– Онуку мій любий, а де твої тато і мама? Невже в таку пізню годину та ще й завірюху ти пішов до мене один, без нікого?

– А, батькам ніколи. Вони Різдво зустрічають. Та і не один я прийшов. Зі мною був Христос.

Жінка перевела погляд на покут, де стояли ікони, і прошепотіла:

– Господи, дякую Тобі, що подарував мені найкраще Різдво у моєму житті. Я, онучок мій любий і Ти, Господи. Будемо втрьох  у цей святвечір… все наше життя… разом… А більше нічого і не треба.

У печі стиха потріскували дрова. За вікном завивав холодний вітер. А скрізь люди зустрічали Різдво, в якому місця для Христа не знайшлося. 

Диякон Олександр (Горай)